"Голос із Покровська".

Опис:

"Голос із Покровська". У нашій родині завжди жили люди з сильним корінням. Бабуся казала, що серце її залишилось у степах Донеччини, хоч сама ще в 1960-х переїхала з мамою — моєю прабабусею — до Житомира в 1960 році. Вони часто телефонували до родичів, ділилися новинами, сміялись, іноді плакали. Їхня нитка зв’язку з селом Червоноармійське (тепер Покровськ) ніколи не рвалась. Коли прийшла війна у 2014-му, ми всі принишкли. Телефонні дзвінки стали коротшими, голоси — стриманими, з довгими паузами між словами. Родичі казали, що "все нормально", але це "нормально" звучало, як шепіт у темряві. Вони жили в окупації — не за власним вибором, а тому що не змогли покинути дім, землю, могили предків. У мами змінився погляд. Вона довго дивилась у вікно, ніби намагалася побачити щось крізь відстань у сотні кілометрів. Якось вона прокинулась зі сльозами на очах: — Мені снилось, що Покровська більше нема… Село, будинок наш — все зрівняли із землею. Я ніби стояла на попелищі і не могла знайти жодної знайомої стежки. Ми мовчки обійняли її, бо що можна сказати? Це був лише сон. Та за кілька днів по телевізору показали репортаж із Донеччини. Камера ковзала руїнами, уламками шибок, розбитими дитячими гойдалками. На екрані з’явилася табличка: Покровськ. Ми мовчки сиділи перед телевізором. Сон мами став реальністю. Родичі... Дехто встиг виїхати до інших міст, дехто — до нас, у Житомир. Але багато хто зник із радарів — зв'язок урвався. Ні "дзвоник", ні повідомлення, нічого. Лишився тільки тягучий біль від невідомості. Одного дня ми отримали старе, пошарпане фото у конверті. На ньому — наша прабабуся ще молода, на подвір’ї в Покровську, з відрами води біля криниці. Фото хтось підписав від руки: “Жили. Пам’ятали. Терпіли. Молились.” І все. Без зворотної адреси. Тепер, коли ми вмикаємо телевізор або бачимо заголовки про обстріли, у нас холоне серце. Бо дім — це не тільки стіни. Це — голоси, історії, дотики й ті, хто ще досі живе в нашій пам’яті. Ірина Мицюк The Voice from Pokrovsk by Iryna Mytsiuk In our family, strong roots have always run deep. My grandmother used to say that her heart remained in the steppes of Donetsk region, even though she and her mother—my great-grandmother—moved to Zhytomyr back in 1960. They often called their relatives, shared news, laughed together, and sometimes cried. Their thread of connection with the village of Chervonoarmiiske (now Pokrovsk) was never broken. When war came in 2014, we all fell silent. Phone calls grew shorter, voices quieter, filled with long pauses between words. Our relatives would say, “Everything’s fine,” but that “fine” sounded like a whisper in the dark. They lived under occupation—not by choice, but because they couldn’t leave their home, their land, the graves of their ancestors. Something changed in my mother’s eyes. She would stare out the window for a long time, as if trying to see through hundreds of kilometers. One morning, she woke up with tears in her eyes. “I dreamed that Pokrovsk no longer existed… The village, our house—it was all leveled to the ground. I stood in the ashes and couldn’t find a single familiar path.” We hugged her in silence, because what could we say? It was only a dream. But just a few days later, a TV report from Donetsk region aired. The camera panned over ruins, shattered windows, broken children’s swings. Then a sign appeared on the screen: Pokrovsk. We sat frozen in front of the television. My mother’s dream had become reality. Our relatives… Some managed to flee to other cities, some came to us in Zhytomyr. But many simply disappeared—no more phone calls, no messages, nothing. Only a slow, gnawing pain of not knowing remained. One day, we received an old, worn photograph in the mail. In it—our great-grandmother, still young, standing in the yard in Pokrovsk, with buckets of water by the well. Someone had handwritten a note on the back: “We lived. We remembered. We endured. We prayed.” That was all. No return address. Now, whenever we turn on the television or see headlines about shelling, our hearts sink. Because home is not just walls. It’s voices, stories, touches—and the people who still live on in our memory. Iryna Mytsiuk